|
На главную страницу кампании
в защиту Дунайского заповедника
Другие номера газет
"Дельта и человек" №23-24
Лебедине губернаторство Дунаю
ДЕНЬ ДРУГИЙ: СУЛИНСЬКИЙ
Міра любові до природи – це любов без міри.
Святий Августин
Другого дня, зі сходом сонця, ми з готельного причалу перестрибнули на ніс вишукуваного катера, зручно вмостилися в заскленій кабіні – і одразу ж повернули Сулинським гирлом на південь у радісному передчутті нового знайомства з дунайською дельтою.
Найперше здороваємось із капітаном швидкісного суденця “Біосфера”.
Іонел, - простягає руку кремезний, ладно зшитий сорокаліт, а
зачувши у відповідь наші імена і що ми припливли із задунайської України, представляється вдруге:
Іван Захаренко...
Поки стишеним плавом вибираємось з металевого павутиння тулчинських причалів, проминаємо дебаркадери, заснулі пароплави, а насамкінець проводжаємо шанобливим поглядом річкову флотилію військових катерів, омертвілу в нових часах, із зачохленими гарматами та закляклими над вудками на борту людьми у штатському, певно, мирними сторожами тепер уже залізного кладовища, є час ближче роззнайомитись із нашим рульовим Іваном Захаренком.
Читачеві неважко вгадати наші квапливі запитання: звідки, як, коли опинився тут, у Тулчі, на Дунаї рідний побратим українець?
Діди казали, що наші прийшли сюди, в Добруджу із Запорізької
Січі,- говорить Іван Захаренко – земля ця тоді була, як знову ж пригадували діди, під турком. Козакам та кріпакам з України дозволяли селитися на притоках Дунаю, в плавнях та на озерах. Ловили рибу, полювали, а дичини було видимо-невидимо...
Запам'ятаймо ці слова. На завтрашню мандрівку...
А тим часом “Біосфера” виплуталась на рівну водну стрічку Сулинського гирла. Сулинський хід із Чорного моря в Дунай румуни спрямлювали, поглиблювали, впорядковували береги ще з позаминулого століття. Ось зрима прикмета людської наполегливості: набережна вздовж багатого, під оцинкованими дахами села Партизан одягнена в бетонні плити із східцями до води від кожного подвір'я. А по ліву руку канал, висипаний добірним гравієм, добре зміцнений – і водночас захищений статусом заповідника.
Вдома доводилося чути, що Сулинський канал комерційно перевантажений морськими, високої осадки суднами. За цілий день побачили два великі судна, до палуби яких треба було піднімати очі вгору з нашого катера, який на їх тлі видавався листочком, що гойдається на воді. Але, повторюю, таких зустрічей на Сулині було не більше двох-трьох.
Зате інших стріч – гамірних і пісенних,- випало нам незліченно. По Сулинському гирлу, мов по рівному Хрещатику, по звивистих рукавах дельти снують розцвічені пароплави й катери, з яких линуть музика й пісні – запальні румунські, безтурботні хіти й шлягери.
Найперше ми весело дотримувалися непорушного дунайського правила: привітатися – голосом, помахом руки чи кашкетом – із зустрічними річкоплавцями. Яка це гарна та добра традиція! Завести б її по всьому світу...
На заповідному Дунаю, підкреслимо: на заповідній території, добре прижився і розвивається екологічний туризм. І в яких тільки видах і формах! Пливуть по дунайських гирлах пісенні суденця, а хто сходить на берег, може знайти ночівлю в кемпінгах, жити в готелях – у затишній Егреті, в інших туристичних садибах.
Але щоб турист – румун, німець, чех, поляк, француз – поводився в заповідній дельті не як язичник коло ритуального жертовника, а як паломник у Божому храмі природи, людину із рюкзаком за плечима треба екологічно просвітити, навчити поводитись в дельтовій країні цнотливо, шанобливо і, можна сказати, мудро. І ми причалюємо разом із туристським пароплавом біля великого Дому природи, біля якого стоїть міцної, бетонної будови вишка для замилування безкраїм зеленим окоширом. Георгій Іскра запрошує до будинку, на ганку якого прикріплений герб резервату “Дельта Дунаю” - червонодзьобий баклан накриває крилами блакитний тризубець трьох гирл могутньої ріки – Кілійського, Сулинського і Георгієвського.
Відеоаудиторії, зал для конференцій, музейні кімнати, де представлені рослинність і тварини дельти, бібліотека, дитячі класи з іграшками й журналами – ось як виглядає Будинок природи на Сулині. Розкіш знайомства з красою дунайської природи легко відтісняє задавнілу пляшку біля вогнища на березі, газету-самобранку на пеньку в ліску. А особливо зворушують залишені на низьких столиках дитячі розмальовки дунайського птаства – гордого лебедя, поважної чапури, полохливого бугая, водних мешканців – вусатого сома, веретеноподібної щуки, гребеноспинного осетра.
І тільки за одним пошкодували другого дня дунайської мандрівки – не вистачало дня, щоб дістатися до містечка Сулини, що при впадінні гирла в море. У призахідному сонці Іван Захаренко круто повернув штурвал – і “Біосфера” взяла курс на Тулчу.
Усе побачене і почуте другого, сулинського дня прокоментував і доповнив у Тулчі виконавчий директор заповідника “Дельта Дунаю” Григорій Бабаян.
- Як добре було, коли б наші туристичні тури не закінчувались в
Сулині і зворотньо в Тулчі, а переходили на Вашу сторону, в кілійське русло. Туристи з України, зваривши юшку на Нульовому кілометрі у вас на Полуденному, продовжили б свій шлях в наше Георгієвське гирло аж до Задунайської Січі (так вдруге в наших мандрах прозвучав козацький мотив – і ми вже знали, що почнемо пошук земляків-запорожців у дунайських плавнях). Це в наших силах, ми лише повинні зблизити наше законодавство, що регулюватиме життєдіяльність спільного заповідника під довірчим оком ЮНЕСКО. А це значить, що нам треба скласти загальну спільну карту рослинності, пташиних колоній, звіриних стежок, рибних нерестів обох об'єднаних заповідників.
Інформаційна пауза під час розмови з директором. Григорій Бабаян має професійне право подивитись на проблеми заповідної дельти в цілому, шукати шляхи їх вирішення, бо він справді син Дунаю, засновник природоохоронної справи в дельті. Закінчив інститут рибного господарства, двадцять років працював, досліджував, експериментував в Інституті дельти Дунаю, захистив дисертацію з іхтіології, сам себе підготував до великої роботи в дунайській дельті. З організацією біосферного резервату “Дельта Дунаю” очолив його і відтоді оцінює свою роботу тільки конкретними результатами.
Ми на власні очі бачили ці результати: швидкісні катери “Ямаха”, служба охорони складає половину чисельності штату резервату - 59 із 120 чоловік, впорядковано найбільш складне й суперечливе господарство – риболовство (згідно із законом Про риболовство у дельті з'явився рибалка-господар, вдвічі скоротився “чорний ринок”, заробіток у місяць зріс до 3-4 млн. лей – (понад 100 доларів), зростає заготівля очерету, “модного” будівельного матеріалу, який іде на експорт (на Сулині ми раз по раз зустрічали здвоєні баржі, завантажені очеретяними кулями), дельта має великий мисливський потенціал, і в резерваті не шкодують карманів “нових румун”, які полюбляють бавитися рушницею (водночас полювання в румунській дельті заборонено не тільки в абсолютно заповідній зоні, але й на значній території буферної та економічної зон, для порівняння: в українському заповіднику мисливець азартно гуляє на 60% території резервату, в той час як у румунському заповіднику 72,6% території закриті для полювання), вміло регулюється навантаження на дельтові пасовиська, бо ж селяни здавна випасають у дунайських плавнях корів і коней. Не можна не відмітити і такий важливий показник, як середньомісячна заробітна плата охоронців заповідної дельти: у комісарів у наших сусідів вона складає 50 доларів, невисока як на сьогоднішні потреби, але все ж вона у двічі вища, як у наших вилківських єгерів.
І ще про один здобуток заповідної справи, певно, найголовніший продовжив розповідь директор Григорій Бабаян, бо в нього він вклав свій досвід, знання й особисту пристрасть:
У Румунії, як і в усіх європейських країнах, діє загальне
природоохоронне законодавство. Але воно не може успішно й повністю регламентувати життєдіяльність окремих заповідних регіонів, особливо такого великого й біологічно різноманітного, як “Дельта Дунаю”. І ось після складної, а інколи й ювелірної праці, румунський парламент прийняв спеціальний Закон про біосферний резерват “Дельта Дунаю”. Закон цей не строгіший і не ліберальніший за загальнодержавне законодавство. Але він повніший, різномаїтніший, детальніший. Згідно з нашим “сімейним законом” ми маємо більші можливості для збереження флори і фауни у дунайській дельті. У мене як директора заповідника з'явилося більше прав, але й водночас більше й обов'язків щодо захисту рідної природи. Ще суттєва деталь: окремий закон про заповідник – це розвідувальний правовий акт, який вбирає, нагромаджує досвід природоохоронної роботи з тим, яким він розповсюджується на всю країну, а то й стає прикладом для світової природоохоронної мережі...
Ми зрозуміли, що досить було дізнатись лише про один цей факт, тобто про Закон про заповідник “Дельта Дунаю”, щоб наша поїздка вийшла корисною й продуктивною. Хіба не так?
ДЕНЬ ТРЕТІЙ: КОЗАЦЬКИЙ
(Цей розділ автор вийняв)
Розповідь про мандрівку по румунській заповідній землі велася досі через безособовий прийменник “ми”. Чиє ж “я” заінкогнітило це коротке слівце? Насамперед, вашого покірного слугу – автора. Представив я вже і нашого дозорця, комісара Георгія Іскру.
Усі три дні мандрував я також разом із моїм добрим другом і порадником у заповідних проблемах, директором Дунайського біосферного заповідника Олександром Волошкевичем та його дружиною, захопленим гідробіологом Оленою Василівною. Саме Олександр Волошкевич допоміг мені перекинути місток через Дунай, з Ізмаїлу на Тулчу, і я помітив, що його блокнот, так само, як мій записник, коли не більше, ряснів нотатками, зробленими на румунській заповідній стороні.
Серед суміші летючих записів Волошкевич підкреслив такі: спеціальний закон про румунський біорезерват; спільна карта флори й фауни білатерального заповідника ЮНЕСКО; охорона заповідної території аж до вертольотного нагляду; принади й віддача заповідного туризму; екологічна освіта населення; збільшення данини з “нових українців” за полювання; заробітна плата науковців і єгерів – і ще добрий десяток поміток, які він буде обдумувати й реалізовувати вдома, на Вилківському заповідному полігоні.
Повертався Олександр Волошкевич додому також із домовленістю з Інститутом дельти Дунаю та румунським професором-іхтіологом Раду Сучу про спільні дослідження по єдиній методиці молоді осетрових – адже Дунай це остання ріка в Чорному морі, де ще зберігся їх природний нерест ...
А найголовнішим висновком, з яким їхав додому, у Вилкове Олександр Волошкевич, стало чітке усвідомлення того, що природоохоронна справа вища за такі емоційні оцінки й критерії, як песимізм (чого завжди більше) та оптимізм (який весь час тане), а є лише один вимір щоденних життєвих борінь – це любов до природи, така ж глибока й безмежна любов до природи, як євангельська любов до самого себе.
Київ – Вилково – Ізмаїл – Тулча – Київ.
P.S. Автор висловлює щиру вдячність заступнику директора Дунайського біосферного заповідника Василю Федоренку, чия книжка “Международный биосферный заповедник в дельте Дуная” допомогла мені повніше розібратися в проблемах і турботах румунського резервату “Дельта Дунаю”.
Володимир СТАДНИЧЕНКО,
власкор газети „Дельта и человек"
|
Специальные проекты
Информационные партнёры:
|
