Основне заняття за теплої весняної та літньої днини - рибальство. Тут на Дунаї не треба розподіляти риболовні місця між куренями, як робилося це на Дніпрі. Дельта, численні заплави, озера, єрики на очах збухали рибою, ловили її кормаками - переметами, неводами - мотулами, везли на човнах на торг у Галац, Браїлів білугу, осетра, золотавого ляща. Не довелося наново вчитися козакам на Дунаї й полюванню. Тільки й відміни, що дичини тут було більше, аніж у дніпрових заростях. На версту тягнулися шнуром по небу дикі гуси й качки. Тремтінням очерету у плавнях прокреслювалися шляхи оленів, кабанів, кіз. Як занотує згодом дослідник Задунайської Січі Федір Вовк, "майже в кожному шинку у Верхньому і Нижньому Дунавцях можна бачити цілі купи шкурок нирків, лебедів, баб, лисячих і вовчих шкір".
Мирна праця переривалася, як це й було обумовлено угодою з турками, участю запорожців у військових походах. Наставав найбільший іспит для козаків. Ні, не збройний. У тих походах запорожці й не ждали слави, бо треба було виступати проти єдиновірців - вільнолюбних сербів, греків, які підняли повстання за незалежність у 1821 році, проти замуштрованих російських рекрутів, з якими козаки навіть домовлялися, що будуть стріляти холостими зарядами. Міг стерпіти козак спеку й спрагу, холоднечу й голод, не зміг лише знести душевного розпачу, моральної муки, про що й жалівся у пісні:
"Ой, наробили славні запорожці
Та великого жалю
Що не знали, кому поклониться,
Та котрому царю...
Ой, поклонилися турецькому,
Під ним добре жити,
А за все добре, за одне недобре,
Що брат на брата бити".
Через роки, коли визрів конфлікт між Росією і Туреччиною, що у 1828 році спалахнув війною, у козаків з'явилася можливість вийти на російськи кордони. Далеко не всі задунайці змогли цим скористатися. Дві тисячі козаків, на вимогу султана, були відправлені під Сілістрію, до турецького військового табору. А 500 козаків на чолі з кошовим Йосипом Гладким, забравши з собою святині Січі - церковний олтар, козацькі грамоти, на човнах, вискочивши через Георгіївське гирло в море, ввійшли в Кілійський рукав і допливли до Ізмаїла. З них був сформований п'ятисотенний козацький полк під командою Гладкого.
Розлючені турки змели Задунайську Січ: по-звірячому вирізали тисячу козаків. Спалили дощенту Верхній Дунавець. Справді, як написав Володимир Короленко, ми стоїмо зараз на "попелищі Задунайської Січі...".
І ось я рушаю від церкви широкою січовою вулицею і чую голоси куренів Калинболотського, Джирліївського, Рикліївського, Крилівського, Батуринського та інших козацьких осідок. Чую, але не бачу... Поруйнували колишнє курінне містечко не тільки турецькі яничари, вже й наші часи залишили незгірші знаки. Перекосилися, вросли у землю хатки під очеретяними стріхами. Нема кому підняти похилені тини, молодь подалась у світи шукати роботи. У селі доживає віку на мізерні пенсії півсотні лагідних бабусь та дідів. Знайома і нам сільська картина...
Плавнева петля із старовинної карти осушена за часів Чаушеску. Що там вирощується, не розгледів - далеченько, аж під горизонт. Русло Дунавця спрямлене каналом, бульдозер підрив ще більше крутий правий берег - і все навкруг заросло кугою та комишом. Але ж на плані якірцем позначена пристань, значить, плавали по Дунавцю козацькі суденця під парусом і на веслах.
Здавалося б, час добре попрацював, аби стерти сліди нашої слави. Та ні... Козацький табір, з трьох сторін захищав крутобокий Дунавець, а з півночі, з боку степу запорожці насипали такої висоти вал, що він і досі має свій, хай і згладжений колесами й подошвами, гребінь. Понизу валу виділяється темно-зеленою смугою широкий рів, розрівняний дотепер під соняшники та картоплі.
Слава Богу, Задунайська Січ за два століття не піддавалася повному забуттю. Інтерес до життя наших козацьких побратимів у Добруджі посилювався у кінці кожного століття. Невтомний етнограф Федір Вовк з Х1Х століття зберіг для нас у своїх описах та малюнках не лише документальні свідчення й спогади останніх задунайців, але й передав атмосферу й колорит січового життя, гомін козацької ради на Покрову і навіть веселощі шинка, що стояв окремішно, на вході у вулицю.
У кінці минулого століття вдруге відкрила Задунайську Січ науковець Інституту дельти Дунаю, що в Тульчі, тендітна жінка Джаніка Яковичі, яка, вивчаючи етнічний склад дельти Дунаю, вийшла на Січ у Верхньому Дунавці й опублікувала свою розвідку з фотографіями у науковому журналі. Кілька років тому у Верхньому Дунавці, в інших українських селах побував доцент кафедри археології та етнології Одеського національного університету В'ячеслав Кушнір, свої польові дослідження він вивершив цікавою книжкою "Українці за Дунаєм". Магніт часу спрямував і мій журналістський компас на Дунайську Січ.
Нічого випадкового не буває. У ці часи знайшлися ентузіасти, які втілили пам'ять про запорожців за Дунаєм не тільки словом, а й знаковим монументом, очоленим тризубом, і жовто-блакитним круговим щитом, а на ньому із трьох боків повтореним написом:
"1775 - 1828. Задунайська Січ. Місце перебування запорізьких козаків".
Щоб читалось з усіх доріг. Творці монумента - це найперше радник Міністерства культури і культів Румунії Ярослава Колотило і голова Тульчинської філії Союзу українців Румунії Марія Карабін. На монументі українською мовою вибито напис: "Українці Добруджі - Румунія вшановують цим монументом пам'ять славних козаків з України, які наприкінці ХУШ сторіччя поселилися в гирлі р. Дунай та заснували в 1813 році у Верхньому Дунавці оборонне укріплення - Задунайську Січ і утримували його до 1828 року". А румунською мовою підтверджено, що пам'ятник споруджено з ініціативи крайової організації (м.Тульча) та при підтримці Союзу українців Румунії (м. Бухарест) і дата відкриття: 6 травня 1997 року.
Це свідчення, зафіксоване у камені й слові. А от при зустрічі на сільській вулиці з українцями Ганною і Георгиєм Севастянами, матір'ю і сином, які на ослику Лимоні їхали за висівками на другий край села, Георгій пригадує, що хлопчаком він із однолітками ще купався в ковбані під старим мостом через Дунавець - гарний, надійний був міст покладений козаками, - з мореного дуба, справді на віки.
На січовому валу зустріли ми подружжя Краканів - Василя та Марію, які "кравчучкою" везли додому воду з криниці. Воду, на жаль, засолонілу після меліоративних втручань у природу. 82-річний Кракан Василь вільною українською мовою передав перекази з дитячих літ, від батьків і дідів, як сюди, в Дунайські плавні, тікали від кріпосництва, тяжкої солдатської служби наші люди - і як вони зберегли рідну мову ( хоча скажу в дужках, що читати українською мовою, на жаль, він не може, зате, як дитя, зрадів записам на касеті пісень на слова Михайла Ткача).
Не вмирає душа наша... Так вочевидь побачив я Задунайську Січ, увійшов у її життя. По крихті зібрав відомості й спогади і передаю їх читачеві. А, насамперед, усім тим козацьким осередкам, яких так багато на Україні, і які можуть прокласти маршрути до своїх побратимів - за Дунай.
Немає нічого солодшого на світі, як досягнення мети, до якої йшов роками.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
Київ - Ізмаїл - Тульча - Верхній Дунавець - Задунайська Січ.