|
На главную страницу кампании
в защиту Дунайского заповедника
Другие номера газет
"Дельта и человек" №17-18
ІСТОРІЧНІ ФРЕСКИ "Запорожець за Дунаєм".
НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША
І настав перший день життя, яке мені лишилося прожити. Перший, бо я вперше стою ось тут, на майдановому колі – за тисячу верст від запорогової Хортиці і в двадцяти кроках від старовинної церкви з двома хресними банями у румунському сільці Верхній Дунавець.
Хочу рушити битим до твердості каменю козаками, яничарами, селянами шляхом, але ще раз звіряюся із потертою на згинах картою і одразу ж, на первовзір, переконуюсь, що зелений пагорб, що попереду і яких тут, у полуденній Добруджі так багато, якраз і позначений на плані понад столітньої давності словом “гора”.
Так, не помиляюся – я стою на майдані Задунайської Січі, і цей довгоочікуваний для мене день справді перший у потоваришуванні із запорізькими січовиками, які розселилися вподовж Георгіївського гирла Дунаю. Розвідувати шлях на Задунайську Січ я почав ще п'ятнадцять років тому у польових експедиціях редакції “Радянської України” у Буджацькі степи, на Придунавья, але моя журналістська дорога раз по раз обривалася у селищі Вилкове, поглиналася Кілійським гирлом Дунаю.
Моє невситне прагнення розшукати козацький табір у неозорій дельті Дунаю підтримував полтавчанин Володимир Короленко, який сім разів приїздив у спечні степи, безкрайні плавні румунської Добруджі, перемовлявся із колоритними земляками в українських і липованських селах. Через сто років ми повторили шлях письменника “на попелище Дунайской Сечи”.
Ми – це автор цих рядків, мій надійний супутник, директор дунайського біосферного заповідника Олександр Волошкевич, його дружина Олена, за професією гідробіолог і комісар Національної гвардії охорони природи Георгій Скинтея, який працює в румунському резерваті “Дельта Дунаю”.
Ми їдемо з портового міста Тульчі на Дунаї через зелені простори Добруджі на південь тією ж дорогою, якою неспішно мандрував Володимир Короленко парою коней з нащадком вихідців із Запорізької Січі кремезним лукою (“Дома с отцом, братом и женой Лука говорит на чистом украинском языке” – занотовує письменник), і хоча наш запилений джипик котиться сучасною асфальтівкою, навколо нас, як і в часи Короленка, розкрилився тремтливий від сонця степ. Праворуч він потопав у духовитому різнотрав'ї, а по ліву руку збігав у комишеві плавні, над якими зблискували білими крильми чаплі, ябо як їх тут звуть – чапури.
Не пройшло й години, як ми, підбадьорені в селі Муругіль напутньою порадою примара Аурела (“золотої людини”) Андрія, звернули на вужчий путівник і ще раз напрямовані, замість компаса, дружньою рукою директора школи – восьмирічки Іони Герасима в Нижньому Дунавці, вкотились у вулицю Верхнього Дунавця і зупинилися на повороті – якраз біля монументу, поставленого у пам'ять заснування тут, на узвишші над річкою Дунавець, Січ українських козаків.
Про появу цієї зворушливої пам'ятки я розповім далі, а зараз приєднаємося до козацького загону, який розпочав далекий і важкий шлях із Хортиці до гирла Дунаю...
Коли в липні 1775 року за наказом Катерини II піхотні полки князя Прозоровського розорили запорізькі паланки, а пікінери генерала Текелія оточили Січ, козацтво зібралося на свою останню раду. Трагедію козацтва Січі народ переказав сумом пісень, які й сьогодні ранять серце. Січовики мовили до кошового Петра Калнишевського:
“Позволь, батьку – отамане,
Нам на башті стати:
Москаль стане лагорями,
А ми курінями.
Москаль стане з палашами,
А ми з кулаками:
Нехай буде наша слава
Поміж козаками!”.
Та кошовий не зміг переступити закону єдиновірства:
“Не позволю, миле браття,
Вам на башті стати:
Однакове християнство –
Грішно вигубляти!”.
Запорозька Січ була зруйнована й сплюндрована. Козацьку церкву пограбували, ризниця й дороге вбрання опинилися у князя Потьомкіна в Петербурзі. Останнього кошового Петра Калнишевського царські драгуни повезли на північ, до Білого моря, замурували у підземеллі Соловецького монастиря, де він, осліплий і недужий, знайшов свою могилу. Старшина й козаки, які спокусилися на царську ласку, одержали військові чини й були зведені у два пікінерські полки.
І тільки ті, що хотіли “на башті стати”, Січ-матір захищати, не піддалися ні погрозам, ні обіцянкам. Горді сміливці (за різними джерелами від 5 до 12 тисяч), як засвідчила народна пісня, "Посідали на лодочки та й за Дунай махнули!.."
Махнули!.. Скільки гордості й відваги в цьому виклику, скільки в ньому й стогону серця! Адже не на вільну волю подалося козацтво, а під владу турецької Порти, не у єдинокрівців довелося шукати захистку, а серед людей бусурманської віри. Правда, турки схильні були забути минулі образи, аби мати на своїй службі вояків європейської слави. Тому султан погодився з козацькими вільностями, тільки одну умову залишив за собою – виставляти на першу його вимогу 1000 чоловік козацького війська.
Тяжкий був похід до волі: доводилося кидати в дорозі січове добро, позбуватись навіть коней зі збруєю, що й вилилося в думі:
“Пішли наші запорожці
Не з добра, а з печалі,
Ой як утікали, то усе забирали
І із церкви ікони,
Тільки покидали золоту збрую
Та воронії коні...”.
Та не згубили козаки найголовнішого: міцного духу й святої віри. Загін із сорока козаків доправив до гирла Дунаю січову ікону Покрову Пресвятої Богородиці – хранительку й захисницю запорожців.
Не одразу осіли козаки на Дунаї Січчю. Не обійшлося без сутичок із некрасовцями – донськими козаками, які прийшли в ці краї раніше, не завжди мирилися з липованами – старообрядцями, які втікали від переслідувань у російській імперії. Із пісні слова не викинеш. Того й не прижилися запорожці кількарічними кошами в Катерлезі та Сеймені. Аж поки, набравши сили, не облюбували в 1813 – 1814 роках для Січі Верхній Дунавець, який самою природою облаштований для оборонного табору.
Задунайське козацтво свято шанувало запорізькі звичаї і тут, за тисячу кілометрів від дніпровської Січі. Як і в запорозькій стороні, Січ, зведена в Дунавці, складалася з тридцяти восьми куренів, а також паланки й титарні. У паланці розміщувалася канцелярія із скарбницею, мешкала старшина, титарня слугувала для обрядового начиння й церковних служителів.
Курені мали ті самі назви, що й на Запорозькій Січі. Правда, як пригадував останній задунайський січовик Ананій Коломієць, котрий перебрав віку за сто літ, у Дунавці з'явилися два курені під новими назвами – Джирліївський і Пластунівський. Проте кількість куренів, згідно із запорізькою традицією, не перевищувала сорока, включаючи паланку й титарню. Коли ж хто з козаків, збивши грошенят на ловлі риби та полюванні на звіра, хотів поставити новий курінь та дати йому своє ім'я, то у відповідь чув: “Нехай так як було сорок, нехай так і буде!”. Не засинала й на чужині запорозька козацька душа. Так само 1 жовтня, на Покрову, урочисто обирали на Задунайській Січі кошового, писаря й осавула. А з ним ще й товмача, або драгомана, тобто перекладача – увесь новий склад правлячої паланки. Кожен курінь обирав собі курінного отамана, урядника товариського життя на цілий рік.
На Покрову усе козацтво збиралося на Січ у Верхній Дунавець з плавнів із рибальських кутів, з мисливських засідок, з усіх усюд, “де б хто не був”. На майдані, перед паланкою, ставили стіл, на нього бережно покладали хліб та хрест, поруч військові регалії, по-козацькому “військові причандали” – запорозькі грамоти кількох століть, бунчук, пернач і топуз – парадну мідну зброю. Кошовий, приклавшись устами до хліба та хреста, кланяється товариству: “Спасибі вам, панове отамани, і вам, пане воїнство, за хліб, за сіль і за панство. Я тепер вам не буду паном, вибирайте собі, кого хочте...”.
І починається обрання – в дусі козацької демократії, але й групові інтереси, як сьогодні кажемо, не забувалися в цьому козацькому \юрмищі. Та ось, нарешті, обрано нового кошового – і з цілуванням ним хліба й хреста схиляються козацькі голови у добровільній покорі утвердженій владі. Утвердженій на цілий рік важкої праці у плавнях, на щодень хоробрості на воєнних рубежах.
Володимир Стадниченко,
газета „Демократична Украіна”
(закінчення буде)
|
Специальные проекты
Информационные партнёры:
|
